Байка про ведмедя-буркотуна - Людмила Плєвако (читає автор)

Sdílet
Vložit
  • čas přidán 27. 05. 2024
  • Авторська байка української поетеси Людмили Плєвако, для дітей і дорослих.
    Байка про ведмедя-буркотуна
    У глухих і непрохідних хащах,
    Де лиш зрідка дикий звір ступав,
    Де давно людей ніхто не бачив,
    Жив ведмідь, який завжди бурчав.
    Він бурчав удень і вечорами,
    І вночі, якщо чомусь не спав,
    Навіть сонячним привітним ранком,
    Коли ліс довкола розцвітав.
    «Я такий великий і незграбний, -
    Побивався день за днем ведмідь. -
    Дужий, але зовсім безпорадний
    Серед рідних лісових угідь.
    Йду і гілля всюди зачіпаю -
    Недоладний, неповороткий.
    Часом я дерева вивертаю,
    Часом викорчовую пеньки».
    Скарги ті почув малий мураха.
    Здивувався: «Оце так, ведмідь -
    Велетень, що навіває страхи -
    Ходить невдоволений, бурчить.
    Та невже погано бути дужим,
    Рослим і помітним для усіх?
    Ми, мурашки, були б раді дуже
    Підрости хоч трішки, але ж ні!
    Здоровань не знає, як комашкам
    Тяжко бути меншими за всіх…
    От якби він став одним із наших,
    Все б тоді одразу зрозумів!»
    Та ведмідь не чув тих слів доречних,
    Як не чув ні щебету пташок,
    Ні струмка дзюрчання недалечко.
    Він страждав від болісних думок:
    «День у день доводиться ходити
    Все туди-сюди, туди-сюди,
    Чи щоб меду в бджілок попросити,
    Чи щоб кущ малини віднайти.
    Хочеться присісти, відпочити,
    А ще краще було б прилягти…
    Але ж ні - доводиться бродити,
    Щоб чогось смачненького знайти».
    А обабіч стежки боровик ріс.
    Він почув ведмедеві слова,
    Здивувався: «Як же так - гнівитись,
    Що природа лапи надала?
    Я би радий був ходити лісом,
    Роздивитись, що там навкруги,
    Та не можу навіть зрушить з місця,
    Мабуть, тут залишусь назавжди,
    Доки опинюсь в дуплі високім
    Чи потраплю в кошик грибника,
    Чи ведмідь розчавить ненароком…
    Бачив - лапа в нього нелегка».
    Та кошлатий здоровань, на щастя,
    Цього разу гриба оминув.
    Сумовито він обходив хащі,
    Доки спів пташиний не почув.
    «О, співають, я ж отак не вмію!
    Кольорове пір’ячко у них,
    От мені б таке! Даремно мрію…»
    Клишоногий зовсім став сумним.
    Каже: «Які жваві і веселі,
    Видно, що немає в них клопіт.
    Їжа - коло власної оселі,
    А який потрібен їм обід?
    В них хіба ведмежі апетити?
    Пташенята у гнізді пищать -
    Кілька ягідок ковтнуть, і ситі,
    А мені замало і куща».
    Ті слова стара сова почула.
    Каже: «Ти навіщо буркотав?
    Хочеш мати пір’я, як в зозулі,
    Чи такий же голос, як в дрозда?
    Може, мрієш високо літати,
    Щоб дістати до самих зірок,
    Чи маленьким, наче пташка, стати
    І стрибати прудко між гілок?
    Хочеш мати менші апетити,
    Бути ситим від кількох зернин?
    Я ніяк не можу зрозуміти,
    Будь такий ласкавий, поясни».
    «Я такий великий і кудлатий,
    Клишоногим звуть мене навкруг,
    Неповороткий я і незграбний,
    І мій рик - то не чарівний звук.
    Я якщо захочу заспівати,
    Можу налякати не на жарт.
    А коли я буду танцювати,
    Переможу в рейтингу нездар.
    Я, щоб їжі на обід добути,
    Мушу всюди вештатись пів дня.
    Ходжу ж так, що всім довкола чути,
    Як тремтить під лапами земля.
    От собі самому і жаліюсь
    На своє сумне життя-буття…
    А чого я хочу? Про що мрію?
    Я і сам не знаю до пуття.
    Добре було б стати невеличким,
    Ладно танцювати, мати слух,
    Замість морди мати гарне личко
    І співати так, щоб всі навкруг
    Завмирали від моєї пісні…»
    Мимоволі мріяв здоровань,
    А сова ледь втрималась на гілці -
    Можна й впасти від таких зізнань!
    Каже птаха: «З твоїх слів виходить,
    Що волів би стати ти дівчам,
    Що так ладно пісеньки виводить,
    Коли ягідки бере з куща
    Чи грибочки між дерев шукає,
    Чи збирає бузиновий цвіт…
    Та вона, мабуть, завжди співає
    І ніколи, певно, не бурчить.
    Думаєш, у неї легша доля
    І життя солодке, наче мед?
    Ні, проте від неї я ніколи
    Ще не чула скарг. У чім секрет?
    А вона цінує те, що має,
    Хоч буває тяжко, все одно
    На дурниці час не витрачає,
    Світло випромінює й тепло.
    Злість і заздрість не пускає в серце,
    Геть жене важкі й сумні думки.
    Хто покличе - завжди відгукнеться,
    Завжди допоможе залюбки.
    Те дівча, немов промінчик сонця,
    Її бачиш - радісно душі.
    Зернятка приносить у долоньці
    І пісень співає ідучи…
    Що ж до тебе - я даюся диву:
    Сильний і могутній здоровань
    Ходить і страждає дратівливо,
    Сипле градом купу нарікань.
    Все тобі не так і все не в радість,
    Мрії - нездійсненні і пусті,
    Недалекоглядність, гнів і заздрість
    Розум геть затьмарили тобі.
    І навіщо так гнівити долю?
    Маєш ти немало цінних рис.
    Вибач, та дивуюся тобою,
    Ти вже майже сам себе загриз.
    Маєш велич, тепле хутро, силу,
    Гострі кігті, гарний зір і нюх,
    Ще й запаси чималенькі жиру,
    Щоби спати в пору завірюх
    У теплесенькій своїй барлозі,
    Доки інші звірі і птахи
    Собі їжу віднайти не в змозі
    Під товстезним шаром сніговим.
    А якщо чогось тобі бракує,
    Може, то на краще, зрозумій,
    Хтось співає гарно, хтось танцює,
    Але щось даровано й тобі.
    Ти цінуй, що маєш від природи,
    І уміння інші розвивай,
    Не зважай на різні перешкоди,
    Спритно і завзято їх долай.
    Не лякайся труднощів буденних
    І думки очисти від сміття,
    Не гнівись і не сумуй даремно,
    Краще насолоджуйся життям».
    © Людмила Плєвако, жовтень 2017 - лютий 2018 року
  • Zábava

Komentáře •